В барі, як завжди, було тихо і пусто. У пустій залі панувала тиша і напівтемрява, м'яке тепле світло падало на барну стійку, за якою стояв бармен. Він уважно дивився на двох мух, що літали під плафоном, і, здається, чи то змагалися, чи то збиралися влаштувати бійку. Кілька хвилин він спостерігав за ними, і вже майже вирішив зробити ставки, парі безпрограшне — хто б не переміг, він усе одно виграє, як раптом обидві мухи приземлились на стійку бару, прямо перед барменом. Він стрімким рухом руки гепнув по стільниці, єдиним ударом вбив обох мух і посміхнувся — усе одно він переміг.
Бармен окинув оком залу, на кілька секунд затримав погляд на дверях, дістав з-під бару серветку, витер стільницю і підійшов до мийника вимити руки.
Старий бронзовий дзвіночок над дверима дзенькнув і бармен швидко глянув на двері — знову проґавив. 
До нього стрімко наближався молодий чоловік впевненою ходою, широкі плечі, рівна спина, військовий однострій, зачіска коротка військова. Чоловік сів перед барменом, вдихнув, замислився, швидко пробіг поглядом полиці за барменом, і, повернувши погляд до бармена, видихнув:
— Порадь щось міцне.
Бармен уважно подивився на чоловіка, щось порахував подумки, рухаючи губами, потім відповів:
— Дві хвилини зачекай, друже, зараз буде.
Він поставив на стільницю картонну підставку, дістав стакан, взяв з полиць якісь пляшки і з серйозним виразом обличчя змішав коктейль, підсунув чоловіку:
— Пробуй.
Чоловік зробив ковток, подивився на стакан, потім на бармена, зробив ще ковток, і сказав:
— Ніколи в житті такого не пробував. Таке враження, що він душу лікує.
— Можливо. — Бармен дивився на чоловіка, чогось очікуючи, потім продовжив: — Маю пропозицію.
— Яку?
— Міняю напій на історію. Якщо розкажеш цікаву історію — напій за мій рахунок.
— Поки розповідаю, підливатимеш?
— Звісно.
— Тоді слухай:

Завтра мала бути річниця мого весілля. Рік тому я мав одружитися, але в той день мене не відпустили до дому святкувати, і я був дуже злий. Після вечері нас вишукали на плацу і командир штовхнув мотиваційну промову.
— За майже двісті років війни не траплялось такого перекосу сил, який виник приблизно рік тому. Круглоголові почали перемагати все частіше в дрібних сутичках, але це не зупинить просування наших військ, перемога буде за нами! — Він горланив свою промову з півгодини, то скаржився на успіхи противника, то на наше від'ємне просування вперед, врешті, він намагався підняти наш бойовий дух, як міг. — А тепер до приємних речей: нагородження та чергові звання! Вітаю! 
Ще якийсь час він називав імена моїх товаришів, вони виходили з строю, отримували нагороди, або нові погони та повертались в стрій.
Командир назвав моє ім'я, і я вийшов зі строю.
— За відмінну службу, мужність, відданість силам оборони та значні успіхи в службі наказом верховного командувача вам присвоєно звання молодшого офіцера! Вітаю!
— Служу силам оборони та народу рідного краю! — гаркнув я і повернувся в стрій. Підвищення мені дуже підняло настрій - суттєва добавка до зарплатні та можливість жити з дружиною в офіцерському містечку. Вона дуже хотіла дітей, а там кращі лікарні, свої дитячі садочки, територія під охороною. 
Я сподівався, що після шикування нас все ж таки розпустять, але ні, командир оголосив бойовий наказ: всі по стрижах і на виліт, планується нічний бій, в разі нашого успіху, за нами мав висадитись десант. Це мало б зупинити на нашому напрямку просування круглоголових.
Я злий і засмучений зайняв своє місце в стрижі, включив системи і прочитав завдання на голоекрані, нічого особливого: перевірка, підготовка, зліт, марш, на марші отримання деталей польотного завдання. Перевірив системи - акумулятори повні по вінця, кавітаційні гармати заряджені і справні, гравітаційні двигуни без зауважень. Все готово до вильоту, окрім мене - сьогодні я хотів не війни, сьогодні я хотів стати чоловіком для своєї нареченої.
— Доповісти по готовності до вильоту! - Почув я в навушниках голос старшого нашої ланки.
— Перший - готовий!
— Другий - готовий!
— Третій -готовий!
— Четвертий - готовий! - Доповів я, і почав чекати завершення переклички. Шостий готовий не був, щось з двигунами.
— На зліт, виконуємо особисті завдання, зберігаємо тишу в ефірі, доповідь за різкої зміни обстановки!
Я підняв в повітря свого стрижа і плавно рушив за старшим ланки на виліт з бази. За півгодини маршу надійшло повідомлення з особистим завданням, я, не відволікаючись від своїх сумних думок, завантажив завдання в бортовий комп'ютер та активізував протокол виконання. На голоекрані висвітився маршрут, і деталі, я ковзнув поглядом по тексту, запам'ятав основні точки зіткнення, і почав змінювати маршрут відповідно до завдання. 
Ще за півгодини я вийшов в простір виконання завдань, і вся моя увага перейшла на голоекран, коли на стрижі ведеш нічний бій, ти покладаєшся виключно на дані радарів і нічних камер.
За хвилину патрулювання і спостереження я зрозумів, що в секторі окрім мене нікого нема і, щоб не грати в летючу мішень, я вирішив приземлитись. Якщо противник з'явиться, мій зліт буде несподіванкою для нього, якщо ні - я не винен. Я обрав рівний майданчик між дерев, приземлив свого стрижа, перевів режим двигунів в режим очікування, розстібнув паски, і приготувався очікувати команду на повернення на базу.
Спостереження пустого екрану і сумні думки про зіпсоване весілля не надто цікавий елемент мого буття, тому схоже я мимоволі закуняв. Розбудив мене тривожний дзенькіт комп'ютера, що сповіщав про небезпеку. Я через силу розтулив очі і побачив на голоекрані точку, що стрімко наближалась до мене, позначка звітувала "об'єкт не ідентифіковано". За кілька секунд точка на екрані поєдналась з моїм стрижем з потужним ударом і гуркотом. Мене добряче трухануло, викинуло з крісла і приклало мордою і грудиною об приладову панель. Добре що я хоч шолома не зняв, пролетіла думка в голові.
Кілька хвилин мене нудило і паморочилось в голові, я зняв шолома, на випадок, якщо мене дійсно знудить і хапав повітря ротом, тримаючись руками за забиті груди. Коли мені стало трішки краще, я відкрив люк і вийшов хитаючись з машини і почав озиратись, що мене так вклало і стрижа розбило. Я обійшов навколо стрижа, і нічого не побачив. Повернувся до кабіни і подивився на екрані статуси та поточний стан машини. Справи погані: стриж не придатний до експлуатації, в зв'язку з травмуванням пілота активована система захисту "Марево". Ну хоч це зрозуміло - скоріше за все те що мене мало не вбило відлетіло далі, Марево дає сферу захисту приблизно метрів 22 в діаметрі, ніщо і ніхто не пройде через межу протягом 15 діб. І ззовні мене не знайдуть - буде пуста ділянка місцевості.
Справи кепські, але якщо так подивитись, то це майже відпустка. Відпустку я вирішив почати з гарного відпочинку, заліз в кабіну, відкрив аптечку, випив знеболювальне, зручно влаштувався в кріслі і майже миттєво заснув. Мені снилось весілля, перша шлюбна ніч, смажене м'ясо і дивні гості з боку нареченої, жодного з яких я не знав, але вони по черзі замість тостів кричали "Ааа! Трясця вашій матері!", інколи "Боляче, бляха!". Це було досить дивно, але я не знавець традицій. Але коли наречена в пеньюарі підійшла до мене впритул, поклала руки на плечі і зламаним чоловічим голосом прокричала "Кляті мурахи! Вони зжеруть мене до того, як я сконаю від спраги!", це вже було занадто, і я прокинувся.
Гості з нареченою зникли, а голос залишився. Виявилось, що я забув зачинити люк, і голос ішов ззовні.
Я витягнув пістолет і виглянув у люк — назовні потроху світало і видно було вже краще, ніж уночі, треба бути обережнішим. Я тихенько слизнув в люк, скривився від болю в грудях, і озирнувся в пошуках джерела шуму - нікого не видно.
— Трясця! Трясця! Трясця! - Почув я десь позаду хвостової частини стрижа, і обережно рушив в той бік.
Коли я підійшов до хвоста машини, я побачив на самісінькій границі "Марева" хлопця в льотному комбінезоні і шоломі, який лежав на спині. Він мотав головою з боку в бік і лаявся, руки безвольно лежали вздовж тулуба. Здається він не міг рухатись, тому я швидко підійшов до нього і спитав:
— — Що, живий, летяга?
— Поможи, трясця, ці мурахи, шляк би їх трафив! Жеруть мене живцем!
Я зняв з хлопця шолом і, дійсно, мурахи повзали по обличчу. Я стер їх долонею з обличчя, шиї і вух.
— Ти, схоже, не сильно-то рухливий, що зламав? Ноги відчуваєш?
— На жаль відчуваю. Схоже обидва плеча зламав. І права нога болить.
— Зараз полагодимо, тобі пощастило, у мене "Марево" через тебе спрацювало, полікуємось спокійно.
Я вхопив його за петлю на воротнику і потягнув до входу в стрижа. 
— Тебе підбили, чи зламав щось? Ото ти на нещастя своїм стрижем рівно в мене влетів.
— Та підбили мене, думав проскочу, але не судилося, їх багато було. Добре що не погнались щоб добити, мабуть думали, що мені кінець. То я тягнув до кінця з катапультою. Включив в останній момент, сподівався не помітять і не шукатимуть. Невдачно я стрибнув... - Поки він крізь зуби розповідав, я дотягнув його до люку, зручно примостив на землі і збирався іти за повною аптечкою, як він процидів. - Кляті яйцеголові...
Я завмер і придивився до нього.
— Кляті яйцеголові?...
Він уважно подивився на мене і відповів:
— Кляті яйцеголові...
Я дивився на нього з сумнівом.
— Чекай, ти типу круглоголовий?
— Ну не яйцеголовий же.
Я сів навпочіпки і уважно роздивлявся його, це був перший раз в моєму житті, коли я бачив круглоголового живцем, та ще й так близько. Він дивився на мене, поступово усвідомлюючи, що я не круглоголовий, а я в цей час розмірковував, що мені робити. Він мій ворог, але зараз він безпорадний, неозброєний, поранений.
— Чуєш, круглоголовий... — Ти руками зовсім поворушити не можеш? — Він здивовано дивився на мене і мовчав. - Можеш пістолета підняти?
Я не піхотинець, я пілот. Я ніколи ще раніше не бачив ворога так близько, але мій обов'язок - знищувати ворога. Але ж не беззахисного.
Я вагався, на розуміючи, як вчинити, і, поки розмірковував, пішов все ж таки за аптечкою, коли повернувся, я спитав в нього:
— Здаєшся в полон?
— Дзуськи, сам здавайся!
Я вколов йому дозу знеболювального, розстібнув комбінезон, впевнився, що зовнішніх кровотеч нема, намацав де були зламані руки і наклав шини. Перевірив ноги - кістки цілі - схоже на забій. Поки я возився з ним, знеболювальне подіяло, і він почав куняти. Я дав йому ляпаса, щоб він не заснув, і дав йому попити води.
— Чуєш, може здашся?
— Дзуськи. Якщо так кортить бери в полон силою, я ж не можу опір чинити. Якби міг - пристрелив би тебе, як курку, що вам голови несе.
Я дав йому ще одного ляпаса, тепер вже від себе:
— Чуєш, кавуноголовий, не наривайся!
Я дістав з кишені два протеїнових батончики, один протягнув круглоголовому, подивився на нього, він дивився на мене з подивом - я забув про його руки. Відкрив батончик, і дав відкусити, решту поклав на коліна йому, поки відкривав свій. Відкусив і спитав, з набитим ротом:
— Чуєш, питання... Погодувати я тебе ще можу... А як до вітру ходити, то краще одужуй швидше, бо я гидуватиму. - Він подивився на мене, замислився, і почав реготати. Я дивився на нього і теж реготав.
— Тебе як звати, а то кавуноголовим якось задовго.
— Тарас.
— А я Андрієм буду. Спробуємо тебе до прямохідної істоти еволюціонувати?
Я допоміг Тарасу підвестись на ноги, він кривився але стояв, спробував пройти - шкутильгав, але ходити міг. Ми не поспіхом обійшли наші володіння в пошуках чогось, що може стати в нагоді і знайшли крісло Тараса з парашутом, що не встиг відкритись, струмок, що був обмежений полем "Марева", досить глибокий і широкий, дерева, кущі, чиїсь норки.
Першим ділом ми перетягли крісло Тараса під стрижа, витягли моє крісло і поставили обидва біля входу. З крісла Тараса я витягнув його аварійний комплект: вода, концентрати, аптечка тощо. Тарас ще той помічник був, але теж не стояв генералом на параді. Закінчив з цими справами ми сіли кожний в своє крісло перепочити.
— Як ти, Тарасе, болить?
— Угу, відпускає знебол.
— Мені теж болить, грудьми об панель приклало добряче. Що, вмажемось - покайфуємо?
— Давай.
Я дав Тарасу ще одну дозу знеболювального і прийняв сам. Ми сиділи, мовчали, думаючи кожний про своє і чекали поки біль відійде. Так і закуняли до обіду.
— Андрій! Андрій!
Я прокинувся, здивовано подивився на Тараса:
— Чого тобі, бентежний?
— Погані новини, дуже погані новини, і термінові! - Я дивився на нього, спросоння не розуміючи, що тут могло статись. - Готуй руки, мені терміново до вітру треба!
— Та щоб тебе... 
Ми підвелись і хутко пішли подалі від стрижа, коли Тарас вибрав галявину до смаку, мені довелось роздягнути його і допомогти зі справою. Коли він закінчив, я вдягнув його, підняв руку і дивлячись на неї тихо сказав:
— Прощавай люба, мені доведеться тебе спалити...
Тарас подивився на мою руку, на мене, і зареготав. Я подивився на нього і теж зареготав. Просміявшись, я вирішив, що вже як пішли, то і я справу зроблю.
— Тарасе, я б просив нікому про це не розповідати, добре?
— Що відбувається в армії, в армії залишається, не бійся, про це знатимемо тільки ти, я і мій полк.
— Треба пошукати в аптечці, має бути реген, якщо не прострочений вколимо тобі, боя це знущання довго не витримаю.
— Трясця, може не треба? Я вже колов його, сушняк лютий і місця регенерації печуть наче вогнем.
— Поговори мені ще, то до вітру сам ходитимеш.
За розмовами ми повернулись до стрижа і я почав перебирати аптечку в пошуках регену. В наявності не простроченими були таблетки знезараження води, тюбики "калорій", різне корисне, але нарешті знайшовся і реген - "Пакет прискореного загоювання індивідуальний (ППЗІ) -2". Я витягнув перший шприц-тюбик і вколов в плече Тарасу. Після цього ми повторили знеболювальне.
— Андрій, я б радив зараз роздивитись що у нас по харчах. Бо часто-густо комплекти не повні, треба якось розуміти, до чого готуватись
Я був згодний з ним, тому ми почали стягувати перед кріслами все що було їстівного: "калорії", готові раціони, заначки. Купа виявилась не малою, і по наших розрахунках на двох мало вистачити днів на вісім. На смак воно як лайно, але їсти можна. Після недовгих вагань на обід обрали один з раціонів: сніданок, обід та вечеря. Я розпакував його, і розігрів.
Ми зручно розташувались в своїх кріслах, порцію Тараса я поклав йому на коліна, свою тримав у руках, взяв ложку і дав Тарасу їсти, поки він жував, я клав собі в рот їжу.
— Чуєш, Тарас, а ти казав що наших було забагато, а тебе скільки було?
— Та сам летів. Вздовж кордону, переміщення на іншу базу. Мій косяк, вирішив трішки скоротити шлях і проскочити вашою територією. Хто ж знав, що ви там танці влаштуєте. Але ти чому поодаль від своїх був? Це ж майже наша територія.
— Та я знаю? Індивідуальне завдання. - Я помовчав, розмірковуючи, потім замислено додав. - Я вчора мав одружитися.
Тарас нічого не відповів, я не дуже хотів продовжувати розмову, тому мовчки зробив чай, витягнув з комбінезону Тараса трубочку подачі води до шолому, встромив один кінець йому в рот, інший в кружку, що примостив йому між колін, сів в своє крісло і далі ми мовчки пили чай.
До вечері розмова не клеїлась, кожний був у своїх думках. Думаю Тарасу боліло від регена, мені від спогаду. Після вечері я вколов Тарасу другу дозу регену та знеболювального, допоміг забратись в кабіну стрижа, місця там було мало, але ми якось примостились на підлозі. Цього разу я люк закрив, і ми заснули до ранку.
Наступні три дні ми вдень сиділи в кріслах, майже не розмовляючи, насолоджувались тишею і спокоєм, спали в кабіні стрижа. Я колов Тарасу реген та знебол, допомагав йому їсти та молив богів, щоб нарешті хоча б одна його рука вже водила його до вітру, а не я. Насправді реген потужна штука, вже на третій день Тарас міг самостійно їсти. Ще боляче, важкого тримати не можна, але легкі речі вже він міг сам робити. Ми знизили дозування регену та знеболу відповідно до інструкції, біль вже відступала, тож ми вже могли відносно нормально спілкуватись, з незапамороченими побічними ефектами мізками.
На п'ятий день ми сиділи після вечері в кріслах, дивились на невелике багаття, яке ми розпалили цього вечора і пили якийсь розведений концентрат.
— Чуєш, Тарас, а ти сам в армію записався, чи призвали? Мене-от призвали... Сам я хотів в інженери піти. Навіть записався на іспити вже, але не встиг.
Тарас помовчав кілька хвилин, потім повільно відповів:
— Я з дитинства мріяв стати військовим. Років з чотирнадцяти... Розумієш... Я тоді зрозумів, що в новинах брешуть. "Ми перемагаємо, ми просуваємось, яйцеголові відступають", але на мапі я змін не бачив. - Він подивився на мене зацікавлено, і продовжив. - Ти колись вивчав карти?
— Карти? 
— Карти. - Не дав мені закінчити Тарас. — Військові карти. Моя мати працювала в архіві, і я часто бував у неї. Я тоді цікавився історією, і думав спершу стати істориком. Архіологом, або щось таке. Якось раз я допомагав матері скласти ці старі карти, часу було достатньо і я розглядав їх, як раптом усвідомив, що деяким з них вже понад двісті років, але вони однакові. Я передивлявся їх, порівнював...
— І що з ними не так?
— На тих картах що я зміг продивись тоді, за двісті одинадцять років границі не змінювались.
Тарас замовчав, я дивився на нього з недовірою.
— Та брешеш, як це не змінювалась?
— А отак. Я тоді і вирішив піти у військо. Записався сам... Пройшов навчання, отримав доступ до історичних архівів, у вільний час проводив своє дослідження. Всі шість Богів Війни мені в свідки - за двісті одинадцять років жодної зміни границі.
— Та не вірю я тобі. Ми в минулому році захопили щонайменше три міста! А в цьому у вас було просування, але ми на щастя контрнаступом вас відбили і захопили ще місто!
— Це брехня. — Він уважно подивився мені в очі. — Це брехня, йолоп ти яйцеголовий. Не було у вас просувань, і у нас не було! До цього року!
Я підскочив з крісла і підійшов до нього, вхопив за грудки і підняв на ноги:
— Що ти сказав, круглоголова мразота? Не було? Яйцеголовий? повтори мені ще раз, тільки в очі дивись!
— Слово честі офіцера.
Я відпустив його, і зробив крок назад.
— Яка може бути честь у круглоголового... — процідив я, плюнув на землю і впав в крісло.
Я був дуже розлючений на Тараса, за ці дні я забув хто він і хто я, до цього ми були просто два летягі, що намагаються не здохнути.
— Яйцеголовий... Та пішов ти. 
Я встав, вилив рештки концентрату і пішов спати в стрижа. Я лежав, не міг заснути і подумки лаяв Тараса. Приблизно за годину він зайшов в кабіну і тихо влігся на своє місце. Майже до світанку я не міг заснути, лежав і думав над словами Тараса, не забуваючи лаяти його і слухав як він сопить і крутиться, схоже він теж не міг заснути.
Зранку він встав перший і пішов робити сніданок. Я непоспіхом вийшов, сів в крісло і спостерігав як він порається.
— Чуєш, архіолух... Те, що ти вчора казав, це дійсно правда? Двісті років?