У барі, як завжди, панувала напівтемрява і тиша. Бармен за стійкою з сумним виглядом роздивлявся нігті на руці, інколи кидаючи погляд на двері. Він пильно придивився до мізинця на лівій руці, підніс його до рота та обережно обкусив заусенцю. Нахилився, сплюнув її у відро і знову подивився на нігті.
Старий бронзовий дзвіночок над дверима дзенькнув і бармен швидко глянув на двері — знову проґавив.
До стійки підійшов втомлений чоловік, на вигляд трохи за тридцять, сів на стілець і подивився на бармена.
— Налий, друже, щось. Міцне.
— Важкий день?
— Важкий.
— Розкажи? Може легше стане. А якщо історія цікава — то я пригощаю.
Чоловік подумав і відповів:
— Чому б і ні, це вже нічого не змінить.
Бармен швидко щось прикинув подумки, виставив на стіл склянку і швидко змішав коктейль.
— Смакуй, друже.
Чоловік зробив невеликий ковток, здивовано подивився на бармена і сказав:
— Чудово, просто чудово. Слухай:
Марина мріяла про дітей, і я разом з нею. Не те щоб я хотів дітей, але я хотів, щоб вона була щаслива. Так сталося, що окрім неї в мене нікого не залишилось, тому всю любов і піклування я вивалював на неї, інколи, можливо, занадто. Я виконував всі її бажання, її мрії ставали моїми, всі роки, що ми були разом, ще з часів студентських. Вона була моїм сенсом життя.
Заради здійснення її мрії кілька років тому я перевів гроші з депозиту, який збирав на лікування батька, на заставу для отримання дозволу на народження дитини. А потім скоїв злочин: підробив два документи. За першим документом батькові залишалось жити не рік, як прогнозували в лікарні, а п'ятнадцять. За іншим — він добровільно іде з життя та заповідає своє зареєстроване життя нашій ненародженій дитині.
Після його евтаназії нам на пошту прийшов сертифікат з дозволом на народження дитини. Марині я сказав, що виграв його в лотерею, і це був сюрприз для неї.
Відтоді ми намагались завагітніти, що виявилось складнішим, ніж ми очікували. Перенаселений світ, у якому забагато токсичних викидів, фабрична їжа — усе це вплинуло на нашу здатність мати дітей. Я чув, що у фабричну їжу щось додають, щоб жінки не могли мати дітей, але думаю, це вигадки. Проте ми звернулись до клініки репродуктивної медицини, де нас обох обстежили, підготували план лікування. Це коштувало мені купи кредів, а рекомендації були прості — переїхати в район із кращим повітрям, Марині не працювати, фітнес, дієта, гормони.
На все це потрібна була ще більша купа кредів.
Єдиний мій шанс був — це отримати підвищення, але зараз це було неможливо. Я зі шкіри пнувся, аби справити враження та показати, що я заслуговую на підвищення, але все було марно. Три місяці я робив усе можливе, щоб мій начальник звільнив мені свою посаду, проте всі мої зусилля привели лише до того, що він міцніше сидів у своєму кріслі, яке було мені потрібніше, ніж йому. Та й я дійсно більше його заслуговував.
Одного ранку за кавою я дивився на свого колегу, який поводився якось нервово, і я поцікавився, що в нього трапилось. Він розповів, що підозрює, що його дружина йому зраджує, але не може цього довести і не знає, з ким. Я... поставився з розумінням, підтримав як міг і пообіцяв допомогти, але для цього мені потрібно кілька разів завітати до нього в гості.
Цього ж вечора ми з Мариною завітали до нього в гості. Ми чудово провели вечір, я дізнався багато про нього й його дружину, і ми домовились, що будемо приходити кілька разів на тиждень.
Наступного дня я сказав йому, що у мене є підозри, але щоб довести, потрібно буде кілька тижнів. Кожного наступного дня я казав йому, що все точно, треба тільки зібрати докази, але дружині — ані пари з вуст. Він ставав усе нервовішим, агресивнішим, замкнувся в собі і виглядав замученим і нещасним. Одного вечора у нього в гостях я нарешті примудрився і вкрав дуже примітні труси його дружини. За кілька днів я попросив його перевірити, чи не зникло щось із речей дружини. Він відповів, що пошукає. Наступного дня він сказав, що зникли нові труси, які він купував їй на річницю в дорогому бутіку.
Він правильно зрозумів мій погляд. «Завтра, мій друже, завтра».
Назавтра все виявилось легше, ніж я думав. Білизну я підкинув начальнику в кишеню перед нарадою, під час якої він випадково її вийняв, здивовано подивився на неї, потім так само здивовано подивився на крісло, що опускалось йому на голову, і, вже лежачи, так само здивовано дивився на мого колегу, який олівцем бив його в шию з криком: «Ненавиджу!»
За два дні виявилось, що омріяна мною посада нарешті звільнилась, один із претендентів на місце повів себе непрофесійно та занадто емоційно, через що був звільнений. А попередні три місяці все ж таки були не марними, і я отримав нову посаду.
Завдяки цьому підвищенню в минулому році ми нарешті переїхали до району, де майже не було виробництва, були великі чисті парки, де ми гуляли щовечора. Марина більше не працювала, вдень вона займалась собою, вечорами ми розважались, але усе ще ніяк не могли завагітніти. Щомісяця ми відвідували клініку, лікарі казали, що наш щасливий шанс вже близько.
Так минали місяці, Марині подобалось сидіти вдома, займатись собою, вона обожнювала наш новий район. Єдине, що стояло на заваді її щастю, — це відсутність дітей, яких у цьому районі було багато, на відміну від нашого старого. Майже в кожному домі було по одній дитині... Окрім нас. Я бачив, як вона дивиться на них, з сумом... Якось я застав її заплаканою в парку, вона дивилась на дитячий майданчик...
Того вечора ми багато розмовляли. Я пропонував різні варіанти: штучне запліднення, сурогатну матір, навіть усиновлення, хоча це зараз майже неможлива річ. Вона плакала і кричала на мене, що хоче своїх дітей народити від мене, але врешті ми погодились, що якщо за півроку вона не завагітніє, то ми повернемось до розмови і оберемо якийсь із варіантів. Того вечора я ненавидів себе, дітей з парку, цей вчахаючий світ.
Від тієї розмови минуло вже кілька місяців, і от вчора ми розважались весь день, гуляли в парку, катались на атракціонах, робили шопінг і вже під вечір, втомлені, збирались дивитись серіали і лінуватись.
Ідеальний план для осінньої суботи.
Марина пішла в туалет, поки я розкладав на журнальному столику легкі закуски під пиво, по телевізору завершувався рекламний блок, за кілька хвилин мав початися її улюблений серіал. Після останнього рекламного ролика на екрані з'явився життєрадісний ведучий:
— Вітаю, громадяни Об'єднаної Землі, і вітаю з початком щорічної Великої Гри! Гра почнеться за п'ять хвилин, і якщо хтось із вас забув основні правила, я зараз коротко нагадаю...
Марина зайшла до вітальні, і я повернувся до неї:
— Кохана, серіали скасовуються, сьогодні Велика Гра, ти якраз на оголошення жеребу вийшла.
— О! Це навіть цікавіше, але у мене до тебе новина ще краща! — вона з щасливим обличчям протягнула мені тест на вагітність. — Позитивний! У нас нарешті буде дозволена дитина!
Це дійсно чудова новина, нарешті здійснилося!
Я обійняв Марину, щасливий до нестями, і поцілував її.
— Таке щастя! Нарешті! Кохаю тебе, Марина!
— Кохаю тебе, Данило!
— Якщо ж мисливець не вполює здобич за двадцять чотири години, це програш. Наразі я нагадав вам всі основні правила, а тепер відбудеться жеребкування, стежте за своїми інфо-імплантами, якщо ви будете обрані для гри — вони повідомлять вам всю необхідну інформацію. Три, два, один! Жереб!
Мій інфо-імплант проспівав фанфари, а потім радісним голосом повідомив:
— Вітаємо! Вас обрано до Великої Гри, незалежний жереб обрав вас, наступні двадцять чотири години ви законний «Мисливець», ваше завдання — вполювати та вбити щонайменше одну «Здобич», для отримання детальної інформації зверніться до довідки.
Я здивовано подивився на Марину, здається, це наш шанс! Якщо я вполюю хоча б одну Здобич — усе, що їй належить, стане нашим, ми будемо забезпеченими, а якщо кілька — то багатими!
— Данило, якщо ти вполюєш більше двох — ми зможемо завести ще одну дитину! І ще й підняти статус! Який щасливий вечір!
— Та-дам! — проспівали фанфари на інфо-імпланті Марини, моє серце збилося з ритму. — Вітаємо! Вас обрано до Великої Гри, незалежний жереб обрав вас — наступні двадцять чотири години ви законна «Здобич», ваше завдання — залишитись живою і дістатись фінішу, для отримання детальної інформації зверніться до довідки.
Цього просто не могло бути.
— Гру почато! Якщо ви бажаєте зробити ставки, ви можете зробити це на своєму інфо-імпланті протягом наступних тридцяти хвилин... — Я вимкнув телевізор, і в кімнаті стало тихо.
Я подивився на Марину, навколо лівого зап'ястка та над головою світились яскраві червоні кола. Навколо мого лівого зап'ястка з'явилось зелене коло. Цього просто не могло бути.
— Марино... Ти розумієш, що це означає?
— Ми багаті?
— Так! Дивись, план простий — я проводжаю тебе до фінального сектору і чекаю там Здобич. Ти дістаєшся фінішу, приз у тебе, я полюю кого встигну — перед фінішем усі втомлені, легка здобич.
— Ми зможемо переїхати в престижний квартал, два переможці — дві дитини!
— Збери нам щось: води, їжі, я поки подивлюсь карту.
Марина побігла на кухню, я тим часом відкрив карту гри в інфо-імпланті. Все місто було поділено на шестикутні сектори, деякі з них були позначені як закриті для проходу. Фініш світився цього разу в центрі міста, якщо рухатись, уникаючи занадто людних місць і занадто пустих, то маємо дістатись фінішу вчасно. Головне Марину вивести, потім я когось вполюю, і усе буде чудово.
Я вийшов на кухню і дивився, як вона збирає бутерброди, термос з кавою вже стояв на столі. Я підійшов до неї, обійняв і поцілував у шию:
— Кохаю тебе, Мариш... Хочу, щоб ти була щаслива.
— Знаю, Данило, я з тобою щаслива, дякую.
— Мариш, за правилами, ми можемо затримуватись в одному секторі не більше години, бутерброди вже майже готові...
Вона повернула голову до мене і з посмішкою відповіла:
— Тут чи в спальні?
— Іти до спальні хвилини дві, краще тут.
Хвилин за п'ятдесят ми вийшли з дому і попрямували до парковки, я планував взяти в машині ще кийок, кухонні ножі стануть у пригоді, але треба було ще щось важке. Мене страшенно бісили люмінесцентні маркери над нашими головами, кожен знатиме, що поруч зі мною здобич, хоча правила не регламентують тимчасові союзи.
Ми підійшли до машини, і я витягнув з багажника кийок. Передивився, що ще можна було б використати як зброю, але нічого цікавого не знайшов. Поки я нишпорив в багажнику, Марина сіла в машину і чекала мене там.
— Мариш, вилазь, я закриватиму.
— Ми не їдемо?
— Звісно ні, не зараз.
— Дань, а чому ми зараз не можемо машиною поїхати?
— Мариш-глупиш, ми не зможемо зараз кружляти цілу добу машиною, а довго десь сидіти не можна, краще повільно рухатись, заодно шукати мені здобич. Розумієш? — Марина промовчала.
— Добре.
Вона засмутилась, через що я відчув себе ніяково.
— Марин, як зупинимось десь, зробимо ставки на себе, на всі гроші, що є.
— Добре.
— Марин, я сам не в захваті від ідеї добу ходити пішки, але зараз це єдиний оптимальний варіант.
— Добре.
Я трішки розлютився, але стримував себе.
— Пішли вже, досить стовбичити.
— Добре.
Марина вийшла з машини, і я зачинив її.
— До речі, нам треба буде міняти машину. Двомісна нам більше не підійде. Треба місце для дітей.
Марина відчутно оживилася, подивилась на мене з ледь помітною посмішкою і сказала:
— Ага. Щонайменше два місця треба буде.
— Так! Кохаю тебе!
— І я тебе кохаю, любий. Пішли за перемогою!
Я взяв її за руку і ми пішли з парковки в бік центру міста.
До півночі ми блукали напівтемними вуличками, інколи зупиняючись, щоб попити чи з'їсти канапку. Марина дуже багато говорила, фантазуючи, як це буде з двома дітьми в новому районі. Що треба буде обов'язково купити, куди віддати дітей в садочок чи в школу. Я слухав краєм вуха, більше приділяючи увагу спостереженню та пошуку інших мисливців чи здобичі. За цей час мені ніхто не потрапив на очі, окрім випадкових перехожих, які з цікавістю дивились на нас.
Під час однієї зупинки на каву до нас підішли підлітки і попросили сфотографуватись з нами. Для них це цікава подія — зустріти особисто і здобич, і мисливця. Можна буде вихвалятись, а коли ми переможемо — ще й вигідно продати фотографії.
Перші ускладнення почалися після першої години ночі, коли Марина вже дуже втомилась і почала хотіти спати. В цей час ми тільки вийшли до сектору, де я планував перший довгий відпочинок. Треба було ще знайти безпечне місце, а район був зовсім нам не знайомий. Мені постійно потрібно було штовхати Марину, щоб вона не заснула на ходу. Кава закінчилась, і врешті мені довелось її, сплячу, нести на руках. Це суттєво ускладнило пошуки місця, щоб відпочити.
Через деякий час я знайшов місце, де теоретично можна було сховатись. Глухий темний тупік між складськими приміщеннями. Швидкий огляд показав, що в кінці тупіку є невелика, зроблена з картону і сміття халабуда. Чудово.
Я попрямував до неї. Підійшовши майже впритул, обережно поклав Марину на тротуар, підклав під голову сумку з залишками бутербродів. Підвівся і озирнувся — нікого в тупіку, крім нас, не було видно. Я обережно підійшов до входу в халабуду і крізь темряву намагався побачити, чи тут хтось, як раптом увімкнувся ліхтарик і засвітив мені в очі.
— Ти хто, що тут треба? Іди звідси! — почув я сильний голос, який явно належав літній жінці.
— Та нам з дружиною тільки б годинку у вас поспати, ми скоро підемо.
— Гравці! То зараз вже й ідіть, нема чого вам тут робити.
— Моя дружина вагітна і дуже втомилась, дозвольте відпочити.
— Вагітна? — жінка замислилась. — Дружину залишай. А сам іди. Мені неприємності не потрібні.
— Дякую.
Я вийшов з халабуди, ввімкнув інфо-імплант і подивився на мапі, де ми точно знаходимся. Виявилось, що межа сектору — це вхід у провулок. Перехрестя один сектор, халабуда в іншому. Чудово!
Я повернувся до халабуди.
— Добра пані, у мене ще питання є, вибачте.
— Що там?
— Де ви, я вас не бачу, — сказав я, наближаючись до жінки на звук.
— Та тут я, — почув я зовсім поруч.
Я простягнув руку на звук і торкнувся пальцями жінки. Витягнув іншою рукою ножа і кілька разів енергійно вдарив її в живіт. Вона застонала і почала падати. Пальцями я вхопив її за одяг і присів за нею, після чого почав бити ножем, куди влучав, поки вона не втихла.
Я ввімкнув інфо-імплант і, підсвічуючи собі ним, роздивився жінку. Стара безхатька. Вдягнена явно на смітнику, але речі вибирає нові. Я вхопив її за комір і відтягнув за халабуду. Повернувся і пошукав ліхтарик, він більше світла дає, ніж проекція інфо-імпланту, але не знайшов. Оглянув місце, де вона лежала, — крові багато натікло. Я закидав це місце мотлохом, що лежав поруч. Повернувся за Мариною, та переніс її на ліжко старухи, обережно вклав. Ліг поруч і поставив таймер на 45 хвилин.