Цього вечора в барі не було відвідувачів, але для цього бару це звичне явище. Темна зала, стійка підсвічувалась теплим м'яким світлом. Тихо лунала музика, щось з spacewave, вочевидь не для клієнтів, а для бармена, який стояв за стійкою, спершись на руки, і дивився на двері. Він чогось очікував, не клієнтів, чогось важливішого, можливо якоїсь події, але нічого не відбувалось.
Бармен важко зітхнув, оглянув залу — чисто, як завжди, столи і стільці готові прийняти клієнтів, але бармен не міг пригадати, коли тут було більше за одного відвідувача одночасно. Для нього це ніколи не було проблемою, він тут не заради прибутку, але інколи йому ставало цікаво, як би це було — повна зала клієнтів.
Над входом дзенькнув старий бронзовий дзвіночок і бармен кинув око до дверей — знову проґавив. До нього наближався чоловік років тридцяти п'яти — сорока, вдягнений в стриманий темний одяг, він повільним кроком наблизився до стійки, сів на стілець і поклав руки на неї. Він дивився прямо перед собою згаслим поглядом і мовчав. З його темного скуйовдженого волосся накрапувала вода, збираючись в зморшках одягу і врешті повільно стікаючи на підлогу.

На його лівому зап'ястку спалахнув браслет помаранчевим написом, він повільно кинув на нього погляд і прикрив іншою рукою. Перевів погляд на бармена і кивнув йому.
—Бачу вечір у тебе не найкращий, приятель. — Привітався бармен
Чоловік помовчав:
— Так. Вечір не найкращий. — І після невеликої паузи продовжив рівним беземоційним тоном. — Не можу вибрати, можливо віскі?
— Здається тобі є що розказати старому доброму бармену, поділись своєю історією, приятель?
— Мені це не допоможе. Я чув, що, якщо розповісти, то стане легше, але це точно не мій випадок.
— Тоді я пропоную угоду — ти розповідаєш свою історію, а я обираю для тебе напій і пригощаю, якщо історія мені сподобається.
Чоловік помовчав, замислився, кинув око на браслет, знову на бармена:
— Добре. Це добра угода.
Бармен уважно подивився на чоловіка, заплющив очі і замислився на кілька секунд, потім різко повернувся до полиць з пляшками, швидко обрав одну з них, взяв стакан, поставив його на картонку, налив і посунув до чоловіка. Той взяв стакан, і зробив маленький ковток, подивився на бармена і зробив ще один маленький ковток.
— Ось моя історія, слухай:
Це був мій вихідний, кінець робочого тижня і я дозволив собі проспати весь день. Прокинувся ближче до вечора і нарешті відчував себе відпочилим. Тиждень видався напруженим, на роботі були серйозні проблеми, і дуже важко було стримувати емоції. Я лежав у ліжку, дивився в темну стелю, слухав тишу і думав, як провести залишок дня, подивитися новини чи вийти пройтися. Нічого не вирішив, я підвівся з ліжка, ввімкнув приймач і пішов в душ.
—Пам'ятайте, громадяни, ваші емоції важливі для уряду, сплачуйте емоційний податок вчасно! — пролунав серйозний жіночий голос з приймача. Нікуди не дітись від соціальної реклами, навіть на платній підписці.
Я стояв під гарячими струменями води і дивився як вода зникає в піддоні і рішення вийти повечеряти в ресторан, а потім пройтися ставало дедалі сильнішим. Програма перемкнулась на режим сушіння і в тіло вдарили потоки теплого повітря, мені завжди це подобалось. Браслет підсвітився і завібрував, я глянув: "Вам нараховано 0,5 аффектону" — невелика платня за це задоволення, у мене до кінця місяця ще пільгових біля півтори сотні. Я дуже економно витрачаю емоції. Я вийшов з душу, одягнувся, зробив собі невеличку чашку кави і підійшов до вікна. Мені завжди здавалось, що з мого сто сорок третього поверху мав би відкриватись чудовий краєвид в інші часи, але зараз я бачив тільки вогні в інших будівлях — хмарочосах і суцільний шар диму внизу. Кажуть, що ті хто живе вище бачать більше, і навіть сонце, але середній клас може дозволити собі не вище двохсотого рівня, але це вже і так не погано.
З приймача йшли новини, нічого цікавого, краєм уха я слухав, але не звертав увагу.
—В цьому місяці почастішали випадки нападів незареєстрованих на громадян, вони вчиняють акти емоційного та психічного насильства, викрадають емоції. Департамент поліції робить все, що від них залежить, для затримання злочинців, але будьте уважні та обережні, щоб не стати жертвою нападу. Пам'ятайте, ваші емоції важливі для уряду.
Якась дичина, кому це може бути потрібно.
Я взяв комунікатор і набрав номер ресторану "Золотий дракон". Доволі швидко відповіли:
—Ресторан "золотий дракон", смак що економить емоції, даруючи задоволення, чим я можу вам допомогти?
—Я хотів би забронювати столик не вечір, орієнтовно за годину, на одну персону, у мене VIP-картка вашого закладу на ім'я Михайло Коцюба.
—Хвилинку, дивлюсь... Буде вільний стіл на двох, якщо це не проблема, то я зарезервую.
—Так, не проблема, дякую.
—Резерв столу на дві персони, на ім'я Михайло Коцюба, на дев'ятнадцяту годину, вірно?
—Все вірно, дякую.
—Гарного вечора.
Я допив каву, вимкнув приймач і вийшов з квартири. Шляхом до ліфта побачив дівчину сусідку, що обнімалась зі своїм хлопцем. Серйозні, спокійні обличчя, браслети не світяться, перспективна пара, такі молоді, а вже економлять емоції, їх чекає добре майбутнє, хоча я завжди уникав стосунків. Це зайві емоції.
В ліфті я зустрів двох знайомих літніх жіночок, що мешкали кількома поверхами вище, приємні і ввічливі, ми привітались.
—Анно, чи пам'ятаєш ти того милого чоловіка з парку, такий приємний в роках, що залицявся до Моніки покійної?
—Так, пам'ятаю, він десь зник з місяць тому, одразу після похорон, ти щось чула про нього?
—Знайшовся. Виявляється, бідолага на похороні втратив контроль, йому нарахували аффектонів більше ніж він міг собі дозволити і його забрали на ферму. Тепер це дерев'яний манекен. Все висмоктали з нього.
—Яке нещастя. Сердега нещасний.
На вулиці було вже темно, накрапував невеличкий дощик але ще було досить тепло, тож я вирішив піти в свій улюблений ресторан пішки, іти було недалеко, менше години. Той дідусь ніяк не виходив з голови. Ферма. Так називають місце примусового оподаткування, ти вимушений там безперервно відчувати найсильніші емоції, які одразу конфіскує система. Якщо повезе, і строк перебування там не великий, ще є шанс прийти до тями з роками, якщо ж ні — скоріше за все залишишся на все життя без емоцій взагалі. Як манекен. Місяць на фермі — молодому на часткове відновлення років щонайменше п'ять, старий мабуть вже ніколи не зрадіє новому ранку.
"Вам нараховано один аффектон" — дивно, що мене це так зачіпило, зазвичай я на такі новини реагую спокійно.
Через дощ, на вулиці було не так людно, як зазвичай у вихідні в цей час, я йшов роздивляючись вітрини і не дивлячись на людей, повз мене проїжджали наземні авто. Сьогодні здебільшого на вулиці були невеличкі групки молоді, від яких інколи було чутно легкий тихий сміх, що швидко вщухав.
Приблизно на півшляху до ресторану я зупинився біля вітрини магазину жіночого вбрання. За склом, яскраво освітлений, стояв манекен в чудовій червоній сукні. Це єдина сукня в цьому магазині була незмінною вже кілька років на одному і тому самому місці. Я стояв і роздивлявся, коли я перший раз побачив цю сукню, я подумав, що хочу щоб моя наречена саме в цій сукні була на весіллі. Пройшли роки, сукня на тому самому місці, а нареченої досі нема. Червоний колір не популярний, він викликає емоції, краще темне, сіре, буденно утилітарне, але я спеціально для цього відкрив депозит і накопичив аффектонів, щоб хоча б на весіллі ми могли бути щедрими.
Відкрились двері магазину, і на вулицю вийшла жінка. Зачинила двері, подивилась на мене і запитала:
—Бажаєте придбати? Ми зачиняємось, але якщо будете купувати, я затримаюсь.
—Ні, дякую, ще нема для кого купувати. але вона чудова.
—Так, але я кілька років не можу її продати.
Я подивився на жінку. Браслет завібрував. Світле волосся, невеличка на зріст, вдягнута зі смаком, але достатньо стримано і невиразно красива. Я перевів погляд на сукню і відчув що браслет знову вібрує. Подивився на жінку знову і раптом побачив її в цій сукні. Серце заколотилось сильніше, в горлі пересохло.
—Вибачте, мені не зручно таке питати, але якщо ви зараз вже вільні, я збирався вечеряти в "Золотому драконі", як раз туди йшов, чи не будете ви так ласкаві приєднатись до мене?
Її браслет підсвітився. Вона засмутилась і розгубилась.
—Я не знаю... Я не впевнена, тобто так, я вільна, але так несподівано... — Вона замислилась, я мовчки чекав, — Добре, але за умови — кожен розраховується за себе.
—Домовились.
—Хвилинку, я зачиню, і можемо йти. — Вона повернулась до дверей і почала замикати, я подивився на браслет — "Вам нараховано 4 аффектони", це більше ніж я розраховував на вихідні, але це того варте. Я підвів очі, жінка вже повернулась і дивилась на мене.
—Вибачте, мене звуть Михайло, не ввічливо було з мого боку...
—Я — Катя, будьмо знайомі. — Вона посміхнулась краєм губ і підійшла ближче, — Пішли?
Поки ми йшли до ресторану вона розпитувала мене про різне, я розповідав, намагаючись контролювати себе, але час від часу браслет скорочував мій бюджет. Невдовзі ми сиділи за столиком, я подумки подякував, що був вільний тільки на двох. Ми зробили замовлення, нарешті я відчув себе впевненіше і почав розпитувати її про дитинство, про роботу, ми говорили ще кілька годин.
Нам було зручно і комфортно один з одним, розмова вже йшла вільно, ми говорили як старі знайомі. Ми гуляли до пізньої ночі вулицями міста, врешті втомились і вона сказала, що вже непогано було б іти по домах, завтра треба на роботу. Я попросив дозволу провести її до будинку, і вона погодилась, виявилось, що вона живе поруч.
—Я дуже приємно провів час, мені все сподобалось, я в захваті від вечора і від тебе, Катерино.
—Дякую, Михайло, я теж чудово провела час.
—Дозволь запросити тебе завтра після роботи на прогулянку?
—Дозволяю, — злегка посміхнулась вона, — я зачиняю після вісімнадцятої години, хвилин п'ятнадцять — двадцять касу закрити і таке, забирай мене і підемо.
—Дякую.
Ми попрощались, я зачекав поки вона не зайшла до вестибюлю, і пішов до себе. Шляхом подивився на браслет — нараховано двадцять аффектонів. Забагато, дуже забагато, але цей час.
Дома я роздівся, ліг в ліжко і дивився в стелю, не в змозі заснути. Я бачив Катерину в червоній сукні з усмішкою і щасливою, і не треба економити. Здається  нарешті я знайшов її, дівчину що одягне червону сукню.
Наступного дня, на роботі, я думав лише про вечір, ніщо не турбувало мене, окрім очікування вечора, тож я трішки зекономив аффектонів на вечір, і це було непогано, можна було б ввечорі трошки витратитись. Рівно о вісімнадцятій я чекав її біля дверей магазину з квитками в кіно і невеличким букетом квітів. Невдовзі вона вийшла з магазину, ми привітались, я досить незграбно подарував букет і розповідаючи у кого як пройшов день ми пішли в кіно. Фільм виявився нецікавий, і ми пішли раніше. Як попереднім вечором ми гуляли майже до ранку, розповідаючи історії, пригадуючи цікаве. Це був один з найкращих вечорів у моєму житті.
Кожного вечора я забирав Катерину о вісімнадцятій вечора біля магазину і ми йшли гуляти, я вигадував на кожний вечір нову розвагу, але ми частіше кидали її і просто гуляли, розмовляючи і тримаючись за руки.
Так минув місяць.
Я лежав дома, дивився в стелю і думав. Вже місяць як ми знайомі з Катериною, вона моє єдине справжнє кохання, тепер окрім цієї жінки мені нічого в житті більше не треба. Вона стала сенсом мого життя і самим життям, без неї я вже не уявляв своє існування. Я все добре спланував, завтра у нас вихідний, ми домовились зустрітись вранці і цілий день гуляти. Я все добре спланував: ми поїдемо на пікнік у великий парк, пообідаємо, потім підемо до озера і там, на березі, я зроблю їй пропозицію, а потім куплю для неї червону сукню на весілля, і розкажу що заощадив аффектонів на двох, щоб в день весілля можна було відчути щастя.
Я сунув руку під подушку, витягнув каблучку, що купив для неї, подивився ще раз і знову сховав.
Вранці я прийняв душ, вдягнувся, зібрав в сумку бутерброди для пікніка, напої, солодощі, передивився щоб нічого не забути. Витяг з під подушки каблучку, подивився на неї і поклав в кишеню. Спускаючись ліфтом привітався з літніми жіночками, що мешкали двома поверхами вище.
—Михайло, ти сьогодні виглядаєш якось не звично, щось трапилось? — спитала пані Анна.
Я витяг з кишені каблучку і показав їм.
—Михасю, ти освідчитися вирішив? Вітаємо! Вона гарна дівчинка?
—А нас на весілля запросиш? Ми вам аффектонів подаруємо!
—Так, обов'язково запрошу, ви єдині мої друзі в цьому будинку, і я буду радий вас бачити на весіллі. — відповів я. Я дійсно був би радий їх бачити, вони дуже приємні.
Шляхом до помешкання Катерини я відчував легкість, тремтів від передчуття. Вона зустріла мене на вулиці біля будинку, така красива, радісна. Ми спіймали таксі і рушили в парк, там гуляли якийсь час, в пошуках вільної галявини для пікніку, на що пішло досить багато часу, вихідний день, гарна погода, тож було людно, але врешті знайшли найкраще місце, одразу біля озера.
Я розклав скатертину, виклав акуратно те що привіз із собою, виявилось, що Катерина також захватила з собою смачненьке, і ми не поспіхом насолоджувались природою, їжею і спільною компанією. Катерина розповідала щось цікаве, але я слухав в пів уха, вибираючи момент щоб зробити пропозицію, в решті не витримав, і сказав:
—Катю, вибач що перебиваю, але є дещо, що я маю сказати вже просто зараз, дозволь будь ласка.
—Щось погане? Що сталось? — напружилась Катя.
—Катю... Ми вже місяць знайомі, і за цей час я усвідомив дещо. Ти — та сама жінка, яку я чекав все життя, ти сенс мого життя і саме моє життя. Я кохаю тебе, і прошу тебе, — простягнув руку з каблучкою до неї, — стань моєю дружиною, будь ласка.
Катя дивилась на мене мовчки і не кліпаючи, затямивши подих. Потім їй на очі навернулись сльози, вони хрипло та уривчасто видихнула, вдихнула, затримала подих, витерла сльозу з очей і нарешті сказала:
—Так. Я згодна.
Такого щастя я не відчував ніколи. Решту дня ми провели в парку, я розповідав Катерині, що відклав багато аффектонів на весілля, що мрію щоб вона була в червоній сукні, що хочу запросити літніх жіночок, що мешкають двома поверхами вище, ніс якісь ще нісенітниці, питав що вона хоче на весілля, врешті ми обговорювали це з захватом. Коли підійшов час прощатись, ми, за звичаєм, домовились зустрітись наступного вечора, в звичний час під магазином. Домовились вже предметно обговорити плани, коли весілля, кого запросимо, де будемо жити.
Наступний день тягнувся як таксі в корці, я насилу дочекався вечора і в умовлений час дістався магазину. Біля входу було дві поліцейські машини, що мене здивувало, що тут могло трапитись. Коли я спробував зайти в магазин, мене не пустили:
—Вибачте, магазин не працює, зачинено.
—Що трапилось? Тут працює моя наречена, ми домовлялись про зустріч!
З магазину почулось:
—Пропусти його, може він підтвердить особистість, — і мене пустили. Я швидко ввійшов, Катерина сиділа на підлозі і пустими очима дивилась на вхід.
—Скажіть що трапилось?
—Ви знаєте цю жінку?
—Так, це Катерина, моя наречена! Що трапилось?
—Незареєстровані. Черговий напад. Ця жінка стала жертвою емоційного насилля. В неї викачали емоції. Скоріше за все вона вже мертва не тільки психічно, але це має підтвердити медична бригада.
—Нііііі! — я напав на поліцейських, намагався когось бити, кричав і плакав. Агонія відчаю захлинула мене. В ті хвилини я нічого не пам'ятав, окрім душевного невиразного болю та відчаю. Наступне, що я пригадую, це те що я лежав на підлозі, біля мене сидів навпочіпки медик і промовляв комусь:
—Все добре, він прийшов в себе, заспокійливе працює, він не намагався вам зашкодити, це просто відчай від втрати. Він більше не несе загрози, — з цими словами він підвівся і десь пішов.
Я сів на підлозі, до мене підійшли два поліцейських, один спитав:
—Ви підтверджуєте, що не навмисно напали на представників влади?
—Так.
—Ви підтверджуєте особу потерпілої?
—Так.
Далі вони записали мої дані, повідомили щоб був на зв'язку, що можуть звернутись з додатковими питаннями і виставили з магазину. Я стояв посеред вулиці і не знав що мені робити, коли браслет якось незвично провібрував. Я подивився: "Вам нараховано 1 212 000 аффектонів. 6820 списано з вашого балансу, сума перевищує можливий кредит, залишайтесь на місці, вас буде доправлено до найближчого закладу примусового оподаткування".
Ферма. Я втратив кохання, а тепер ферма. У мене ще був час до прибуття колекторів, тож я озирнувся, побачив напис "Бар" і вирішив перед відбуттям випити останній раз. Випити за свою кохану, випити за те що мало статись, але ніколи не відбудеться. Ані на фермі, ані після неї я не зможу оплакати її.
Я навіть не зможу просто сумувати нею.
Михайло замовчав і опустив погляд на руки. Бармен помовчав, він дивився на Михайла смакуючи історію. Повільно видохнув і налив ще трішки напою.
Михайло подивився на браслет і зробив ковток.
— І що ти плануєш робити зараз? — спитав бармен.
Михайло повільно видохнув, допив, поставив акуратно стакан на картонку.
— Дякую за частування, напій дійсно смачний, сподіваюсь я не забуду його смак. — Він підвівся з стільця, — Мені вже час, колектори чекають на вулиці. — І з цими словами попрямував до виходу.
 

Бармен дивився як Михайло іде до дверей про щось розмірковуючи. Коли Михайло був біля дверей, Бармен мимоволі моргнув, щось потрапило в око, над входом дзенькнув старий бронзовий дзвіночок і заклад знову залишився пустий.
Бармен протяжно і сумно зітхнув — знову прогавив. Прибрав пляшку на місце, сховав брудний стакан і картонку, витер стійку, сперся на руки і вперив погляд в двері. Він очікував, не клієнтів, а чогось важливішого, можливо якоїсь події.