Поки я блазня грав і розважав вельми шановну публіку, я перебирав подумки можливі варіанти розвитку подій. Варіанти були значно обмежені моєю рухливістю та чисельною перевагою моїх опонентів. Були б у мене крила, варіантів було б більше, тож я міг розраховувати тільки на швидкість ніг та нахабство. Проти мене була зграя, а зграя, як і окремий хижак, який би він не був кремезний і, здається, тижнів два не митий, таке саме каченятко як і я: полюбляє розваги і танці. Ну що, хлопці, потанцюємо, подумав я.
— Я не розумію, шановні, то ви будете мене розраховувати, чи підкажете де каса самообслуговування? — запитав я, і почав повільний танець поміж полиць. Я рухався повільно, уникаючи швидких рухів, але з чіткою метою. — Я перепрошую, але, як бачите, я не один, і маю поспішати, бо вже час годування, тож будьте люб'язні розрахувати.
— Що ти верзеш, юначе, кінчай крутитись, та підходь сюди. Розваги закінчились, зараз ми тебе розрахуємо. - Спокійно, але голосно відповів той, якого я виділив як ватажка.
-Ой, я забувся ще хліба взяти, де у вас тут хліб? — Я продовжував повільні мандри, рейдери рухались за мною, врешті вимушені розділитись на дві групи - ватажок з бугаєм в найближчій, інші за стелажами.
— Ось ви де! Можна жалобну книгу, будь ласка. - Сказав я, крокуючи до ближньої парочки, та опинившись поруч зробив страшенно налякане обличчя, опустив винувато плечі. Найбільший з ближніх хлопців здивовано подивився на мене:
— Ай, боляче! - Крикнув я, і одночасно зірваною пружиною розпрямився і зробив два швидких удари в ніс і шию здорованю, завершивши потужним копняком поміж ніг.
— Падло... - Видохнув він, і повільно впав на коліна зі сльозами в очах.
Я подивився ватажку в очі, усім нутром уявляючи що я не каченятко, а здоровенний тиранозавр, який його зараз буде їсти. В цей час малий стукнув мене ручкою в груди, і від цього на мене найшла така лють - вони могли його образити, обскубаю - обсмалю! Я взяв бугая за вуха, різко нахилив його голову і, з усієї сили, вклавши весь свій гнів, вдарив коліном в обличчя.
Ватажок розгубився, чим я скористувався і чкурнув до виходу — я дурень, але ж не самогубець.
Відкриваючи двері я пригальмував і озирнувся, троє рейдерів поспішали не до мене, а до ватажка, який ще був в шоці від моєї сприті та нахабства.
— Дуже дякую! Обов'язково ще до вас завітаю. - Голосно сказав я, і розвернувся. Поруч стовбичили ще двоє рейдерів. Ах, качині боги!
— Хлопці, а що ви тут? Там сказали щоб ви заходили швидко! - Ляпнув я, і прислужливо відступив в бік, притримуючи двері. Вони хутко увійшли, я закрив двері, подивився на руки - чи не відірвав бугаю вуха - нащо вони мені? Повернувся і дав драла так, що дим з берць пішов.
Позаду я почув як вилетіли двері, разом з бугаями і лайкою, і хутко завернув перший-ліпший провулок.
На старті я непогано відірвався від учасників забігу, але, з наплічником і малим, на спринт розраховувати не можна було, це - марафон з форою у переслідувачів. Для перемоги мені потрібно було заплутати та скинути з хвоста рейдерів, тому ми з малим бігли дворами, завертаючи на першому ж зустрічному повороті. Зараз ми не дуже слідкували за напрямком, першочергово - відірватись, зрозуміти де заблукали вже потім.
Хвилин за п'ять, я подумав, потім ще раз подумав. Думка мені зовсім не сподобалась, зараз я маю невеличкий відрив і поки що свіжий, але довго тримати такий темп не зможу, і місця не знайомі, якби в пастку не потрапити, або в глухий кут.
Я вискочив на подвір'я між двома п'ятиповерхівками, які утворювали такий собі коридорчик, треба було проскочити його швидко, але переді мною сидів навпочіпки радіоактивний зомбі, який мляво відривав шматки м'яса з чорного пса і пхав собі до рота. Він підвів очі і подивився на мене, я пригальмував і роздивився його, увесь в слизу, якісь нарости схожі на мох та на гриби одночасно, ось чого ти схожий на світлячка, ага. Він був зайнятий і до мене байдужий, тому я швидко обійшов його, тримаючись якнайдалі, раптом у нього обідня перерва скінчиться.