— Лежати, скотиняка! Ворухнешься — вб’ю! — прокричав величезний, накачаний чолов’яга. 

— Та швидше ти, придурок, копи в будь яку минуту будуть тут! — відповів йому той, що був трохи нижчий на зріст.

Вони були налаштовані войовничо та агресивно, час минав, а вони ще не виконали свій план, як раптом за ними хтось з’явився. Він тихо стояв, опустивши голову, руки безвольно висіли вздовж тіла, на якому було надіто лікарняний халат, що вже бачив сотні тимчасових господарів. На обличчі його було видно відчай та безмежний біль, сльози тихо накрапували з очей.

— Ти звідки тут? Ти хто? — агресивно сказав більший чолов’яга.

— Не треба, благаю, не цього разу… — тихо, з біллю в голосі, промовив чоловік в халаті, — мені дуже боляче, нескінченно, благаю, не треба…

— Мордою в асфальт, бігом!

Нижчий на зріст подивився по сторонах, і сказав товаришу:

— Свідок. Він зайвий.

Його товариш, коротко кивнув головою, вдарив по обличчю чоловіка в халаті, вклавши всю силу та вагу в удар, від чого той впав на спину і вдарився головою. Товариши підійшли, і почали бити його ногами. Били, куди влучать, по обличчю, по тулубу, будь куди. Інколи під удар було чутно тихі стогони:”Не треба, благаю… боляче, дуже боляче…”, але удари не вщухали, поки нападники не почули відлуння сирени поліцейської машини, що швидко наближалась.

— Біжимо, хутко! — і нападники швидко побігли в найближчий провулок. Коли під’їхала поліцейська машина на асфальті лежало тіло чоловіка в халаті, що плакав і стогнав, не маючи сил ворухнутись, і більше нікого. Інша жертва тихо зникла.

Поліцейські вийшли з машини, і непоспіхом наблизились до тіла на асфальті, напад для них буденна справа, в місті за ніч таких випадків сотні. Один з них сів навпочіпки і роздивився поближче:

— Його добряче відмутузили, треба швидка, викликай.

— Добре, — сказав інший, і продовжив в рацію, — центральний, це номер вісімнадцять сто сорок чотири, треба швидка, жертва — чоловік, орієнтовно тридцять — тридцять п’ять років, можлива внутрішня кровотеча.

— Піду в машину, оформлю папери, ти подивишся за ним, чи за кавою сходиш?

— Здався мені він, я за кавою, перекусити щось взяти?

— Ага, щось солодке.

— Добре.

Поліцейські розійшлись. 

— Боляче, — донесся до них тихий схлип, але ніхто не звернув увагу. 

Півгодини потому, коли кава була вже майже випита, під’їхала карета швидкої.

— А ви сьогодні швидкі, як ніколи, — пошуткував один з поліцейських.

— Як би ви ще так вміли, — відповів медик, — що ми тут маємо?

— Безіменний дядько, добряче відлупцювали його. Ми перевірили по базі, по відбитках його нема, швидкий пошук по ДНК теж результатів не дав, хоча дивно, на безхатька не схожий, ще й в халаті лікарняному, але назва лікарні вже не читається, застирано, в наших базах його нема.

— Він притомний, зламані ребра, щелепа, гомілкова кістка, обидва передпліччя, схоже що два чи три хребці, ушкоджені нирки, печінка, внутрішня кровотеча можлива, зараз не скажу.

— Боляче,---  простогнав чоловік в халаті.

— Тебе як звуть, де ти живеш?

— Нема імені, нічого нема, нічого, тільки біль…

Один з медиків пішов до карети, заліз в кабіну, і не закриваючи дверей взяв тангенту радіостанції:

— Центральна, це карета вісімсот вісім, у нас побитий чоловік, копи кажуть, що в базах не зареєстрований, притомний, імені та адреси не пам’ятає, багато переломів, пошкоджені внутрішні органи, куди везти?

— Вісімсот восьмий, я центральна, везіть незареєстрованого в дванадцятий експериментальний, — після невеликої паузи донеслось з радіостанції. 

Медики підписали документи поліцейських, що вони забрали постраждалого, завантажили його в карету і через кілька хвилин нічна вулиця залишилась пустою.