— Скажи, малий, а ти любиш слухати музику? Я-от люблю. Дуже навіть люблю слухати. Зараз прийдемо до мене… Чи вже до нас? Не важливо, прийдемо — дам тобі послухати щось класне, — я йшов, і розмовляв з малим, а що ще робити? Скоро вдома. — Дивись, малий, ще метрів вісімсот, і, от там, буде поворот, там і запікнікуємо. Гарне місце.

Так, за розмовами, я дійшов до повороту, де планував перепочити, на щастя місце було вільне від нечисті, тому я швиденько скинув баула, поклав малого і, вже за новою звичкою, перевірив підгузок — трохи нассяно було, поміняв. Їстоньки вже хочеться, і малий може зголодніти, хоча, здається, ще зарано йому, але з його характером треба щоб було готово. Я порився в баулі, дістав банку сніданку туриста, суміш малого, ще щось незначне. По галявині назбирав сухостою, запалив невеличке багаття, поставив грітись воду для суміші і собі на чай, поруч консерву. 

Пікнік на узбіччі буде розкішний, ще б послухати щось гарне, але не судилось.

За півгодини суміш була готова, консерва зїдена, я пив чай і насолоджувався тишею. Підгузок і консервна банка лежали неподалік від мене, я дивився як мурахи метушаться навколо них.

— Для них це артефакти прибульців, — подумав я, — несподівана халява з небес. 

— Кхем, — зауважив малий, і приготувався орати. Ха, малий, я вже з досвідом, тож на тобі пляшечку. Дивно, але малюк відмовився від пляшечки і почав орати дурною голосиною. Кілька хвилин спроб нагодувати його не призвели до позитивного результату, він продовжував орати.

— Та їж вже й тихенько, прошу, — нервував я. — Що не так?

Малий орав і червонів, здається був час панікувати, а хто я такий, щоб в таких випадках сперечатись? За спробами заспокоїти оратора я геть забув про все, і все не забарилось нагадати, що тиша і контроль простору навколо — це життя. Я підвів погляд і побачив що на мене дивиться великий чорний пес. Два чорних пси. Три, чотири, п’ять… П’ять великих чорних псів. 

— Качка мама, святі каченята, і всі пернаті… — прошепотів я, потім зблід, перехопило горло і стало дуже жарко. Зараз, схоже, у цих дітей пекла буде пікнік, і на перекус фарширований тридцятирічний невдаха, а на солодке мале каченятко. Я кинув швидко оком на дерева — не встигну. Добре б перевірити, чи зайшли за спиною, але відвертатись від цих демонів не можна. Що робити? Каченятко оре, на дерево не встигну, треба подивитися що позаду, але дивитись не можна. У мене з собою пістолет, ніж і піввідра адреналіну, бігти — помру уставшим. 

Та як я в це все встряв?

Раптом малий затих. Я кинув око на нього — він посміхнувся і стулив оченята.

Крізь тишу я почув дихання псів. Сильні, розумні і швидкі істоти, небезпечніші ніж зомбі. Значно небезпечніше. Один з них зробив кілька кроків вперед і тихо прогарчав. Та знаю, і без того страшно! Пістолет спровокує, ніж не врятує. Я повільно підвівся, так само дуже повільно озирнувся довкола — здається інших немає, став на повний зріст. На мить заплющив оч,і набрав повні груди повітря, затримав подих і подивися найближчому прямо в очі. Від переляку я не міг кліпнути очима, та й видихнути теж. 

Кілька нескінченних секунд ми грали в гледілки з цим нащадком пітьми. Якби не адреналін, я б, мабуть, сконав там стоячи, але щось сталось. Чи то пес вирішив, що я, в принципі непоганий хлопець, майже свій, чи не час вечеряти ще, але він клипнув очима, облизнувся і ліг. Інші пси теж лягли і почали роздивлятись навколо. Такого я від них не очікував. Будь що, але не це, і що з цим робити невідомо.

Стовбичити дурно, сідати — небезпечно. Ех, як шкода речей в баулі, але схоже підуть вони за наплічником моїм — в країну втрачених речей. Я зробив крок мимо псів, що лежали і насолоджувались пікніком, в напрямку дороги — вони не ворухнулись. Ще крок. Ще один. Повільно, непоспіхом. Крок за кроком я вийшов на асфальт, і тут пригадав, що можна вже видихнути, не те щоб небезпека минула, але ж так і лопнути можна. Я подивився на галявину — пси дивились на мене, але лежали. Невже пронесло?

Я пішов асфальтом повільно, дивлячись прямо перед собою. Руки тремтіли, піт стікав по спині. Каченятко лежить тихо — подивився — спить. Кроків за п’ятдесят я наважився озирнутись. Та за що? Пси стояли метрах в десяти від мене напівколом, але якось спокійно, всім своїм виглядом демонструючи, що вони тут просто на прогулянці, і зовсім не чекають фаршированих качок.