Обожнюю слухати музику. А от сьогодні, на жаль, не доведеться. І як я в це вліз? Мені здалося, що малий вже наївся, тож я поклав його в коробку. Речі мої були розкидані на полу, досить мальовничо, хоча без креативу. Я підібрав шкарпетки, сів на ліжко, і, поки натягував їх, замислився, що робити далі, як, і навіщо.
Думки плутались, бігали колами, ховались одна за одну, і ніяк не хотіли ставати рядочком. Тож я вирішив хапати їх навмання і роздивлятись. Перша ж думка що я впіймав була про те, як класно я провів ніч з Іриною. Спогади, мальовничі картинки перед очима, легкий сум та надія, яка не мала жодного шансу, на продовження були знищені новим вереском малого. Трясця, не наївся, добре що в пляшечці ще було їдло, тож я знову взяв його на руки і почав годувати. В цілому це було жорстоко з його боку, спогади були приємнишими за процес годування, хоча не без позитиву - однією думкою в голові стало меньше.
Добре, ловимо далі, ти у нас хто? Нарешті корисний тарганчик - треба зібрати все корисне що тут залишилось з урахуванням ваги наплічника, що чекає на виселках реальності, щоб не крякнути дорогою. В першу чергу малюкове, потім що поміститься. Ще й тару під все це, і як малого нести? На руках - заважатиме, в рюкзаку - зламається. Ото Іринка дала мені клопоту, і нащо я пообіцяв подбати про пацана?
    Далі — забрати наплічника і за можливістю якнайшвидше до лігва, а там розберемось що далі робити. Начебто нічого складного, звичайний процес збору луту і евакуація. Що може піти не за планом?
Так, що далі, що забув? Здається план простий і точний. Думки - шикуйсь! На корисне - дурне розрахуся! Знову ти, нічне марево, зараз не до тебе. Малий анонімус знову заснув і я знову поклав його в коробку. Ітак, план: лут малого, корисні дрібнички, наплічник, лігво, музика. Погнали!
Я почав оглядати приміщення, з якого кута починати, а що це по полу розкидано, щось знайоме. Придивився — у мене така сама куртка, придивився краще –- мати божа, тож моє, я ще досі в шкарпетках. Трохи лаючись поспіхом вдягнувся, передивився постіль - чи не завалилося щось корисне, розправив верхнє простирадло і пішов до кутка малого, збирати все що побачу.
Що я побачив: упаковка дитячої суміші — не відкрита, пару пачок підгузок, шматки тканини, кілька пляшечок, стопку речей, якісь дрібнички — роздивлюсь пізже, все на ліжко. Пішов по колу — верх-низ, два кроки — верх-низ, швиденько — час іде, все що знаходив або на ліжко або під ліжко. За двадцять хвилин приміщення звільнено від корисних речей, все на ліжку, мотлох — під ліжком. Добре, це все зав’язати в простирадло і можна нести на спині, а малого як? Я подивився в коробку, як він там лежить. Коробка, тканина, тканина, малий-попадос. Може так в коробці і нести? Не варіант, якщо бігти спершу носа розіб’є об коробку, а там і випасти може. Закрити коробку — не дай боже задихнеться. 
— Чуєш, Даффі Дак, як тебе нести? Може в наплічнику?
А це, начебто, не така й погана ідея, подумав я, Зараз з другого простирадла щось типу наплічника зв’язати, малого в тканинах всередину і прив’язати на грудях, теоретично має спрацювати. Через якихось жалюгідних хвилин сорок, ну може п’ятдесят, малий вже зручно лежав у мене на грудях, прив’язаний достатньо надійно, його скарби за спиною, я впевнено рушив до вхідних дверей.
— фррух, — сказав малий, нижньою частиною, і, одразу, додав верхньою частиною, —  кхх-кмм, кхе, аааааааа!
— Рахувати твоїх каченят! — погодився я, — знову жерти?
— Аааааааа!, — підтвердив він.
От тепер, я таки трошки розізлився, бо це знову втрата часу, а з оцим вереском нікуди ми не дійдемо. Довелось розпаковувати малого, розпаковувати речі. Я витяг пляшечку, коробку суміші, подивився швидко як готувати — ще час, кип’ятити воду. Добре, почнемо: дрова в грубу, вогонь, миска, вода, хай закипає. Тим часом мені не давав спокою запах, який вже був якийсь час, але зараз став вже нестерпним і настирливим. Принюхався, туди-сюди носом — запах від малого. Здається з тієї частини, звідки він сказав “фуррх”. Підозріло. Розпакував малого — та він гівнюк! Тобто запачканий аж спина липка, лишенько, як його помити, треба води більше гріти. Посуду більшого нема, тільки кружка металева. Все б нічого, тільки він весь час оре, не припиняючи, тож я подумав, може йому брудна спина заважає, він же їв години дві тому. Помацав воду, ну таке, не сильно нагрілось ще. Підійшов до виходу і там зрозумів, що в одній руці кружка, в інший малий, а третя — спину мити — відсутня. Та рахувати твоїх каченят! Добре, покладу на ліжко, там якось помию і тканинами обітру, вирішив я, і це спрацювало, він став значно чистіший, але вереск не вщух, все ж їсти не відмінилось. 
Через якихось жалюгідних хвилин сорок, ну може п’ятдесят, малий вже зручно лежав у мене на грудях, прив’язаний достатньо надійно, його скарби за спиною, я, нервово сіпаючи оком, вже не так впевнено рушив до вхідних дверей. Перед дверима ще раз глянув на малого, послухав, ткнув пальцем — спить. Послухав що за дверима, здається тихо, відчинив двері на пару сантиметрів, тільки щоб побачити що за ними.
Дивно, дуже дивно, але чисто, можна ще роздивитись і рушати. Двері ширше, оглядаю новий сектор — чисто, ще трішки, ще трішки, чисто. Я вийшов швидко за двері і пішов на вихід з двору. Підходячи до воріт я поняв, чому мені пощастило і вихід був вільний  — купка грайливих зомбі психовала під ворітьми, не маючи змоги увійти в двір. Цілі ворота, цілий паркан — це рідкість, Ірина добре вибрала схованку, середина безпечна. Добре, підемо огородами. Подивився де водонапірна башта, пригадав вчорашній маршрут, і рушив огородами до наплічника.
Скоро ми з малим дістались місця, де я залишив свої скарби. Ну, я так думав, що це те місце, бо скрабів не було. Я пройшовся вулицею по колу, вперед і назад, ну те місце, але наплічника нема. Трясця. Прислухався, роздивився, поки на нас не полюють. Пройшов ще по вулиці в той бік, куди ми бігли вчора — нема. Рахувати твоїх каченят. Пішов в інший бік, роздивляючись в боки, дійшов до перехрестя небажаних приємних знайомств, наплічник зник. Мені в той час стало так боляче і сумно, я так мріяв послухати нові диски. Не судилося.
— Еееее-буєєє, сказав малий.
Це щось новеньке, такого ми від тебе ще не чули. Я заглянув в його гамачок і побачив що він зригнув. Чого б це, може укачало, хіба я знаю? Але здається він збирається знову орати, і це вже дуже, дуже, дуже погано. Добре я приготував в дорогу йому запасну пляшечку його їдла, але це стає щось занадто частим. Приблизно раз на дві години він хоче їсти. Це треба врахувати. Я витер пальцем йому пику, дав пляшечку і тихенько пішов на вихід з селища, намагаючись годувати на ходу. Все йшло добре, десь з хвилину, і знову вереск. Не хоче їсти, щось інше, може знову запачкав спину, але розбиратись часу не було, треба було тікати з селища. Навпростець ще трішки залишалось. Я озирнувся і побачив що до нас швидко наближається кілька таких самих, як малий, голодних запачканих зомбі, тільки що не оруть, а хекають.
Ось тут я вже не витримав, вилаявся, та зірвався бігом, не спринт, але. Край села вже близько, тримати темп, спостерігати боки. Судячи за шумом ззаду їх стає більше. Дурні, нас же ж тільки двоє, на всіх не вистачить. Далі дорога повертає вбік, погляд назад — їх вже більше десяти, серед них є жваві, біжуть швидко і наздоганяють, це погано, дуже погано. Не відірвусь, треба сховатись. Зліва наближається група швидких, моє становище гіршає стрімко. Але за цією групою, у мене за маршрутом я бачу хату з драбиною на дах. Це шанс. Швидше, ще швидше, це не олімпійські ігри, це життя, моє і малого. 
Я влетів на дах, швидше кішки, скинув драбину, і, нарешті, видохнув:
— Рахувати ваших каченят, тварюки!
Сів, зняв малого, імпровізований наплічник, подивився на малого — мовчить. Ти що у мене, адреналінозалежний? Послухав чи дихає, все добре, поклав на коліна. Треба новий план. Який враховуватиме те, що під хатою на мене хекають (sic!) вже під двадцять голодних ротів і ще прибувають. Ну, з позитивного — сюди їм не дістатись. Перепочинемо, малого підгодуємо, а там якось виборемось.