Обожнюю слухати музику. Зараз це дуже складно, після Подій знайти щось стає все важче. Крім неприємностей. Неприємності шукати не треба, вони тебе самі знайдуть. На вибір: хочеш зомбі, хочеш прибульці, мутанти та убульці. В цілому, мені нормально, батьки навчили багато чого, вони вірили в Великий Тринець і готувались до нього: навички, тренування, крафтинг, схованки, і мене з дитинства готували. В асортименті було все: і рукопашний бій, і стрільба, і походи, і рибальство, збирання ягід та грибів. Я можу з шматка грязюки і пари палок зробити що завгодно, крім космічного корабля, тут ще треба пару жуків, камінь і дзеркальце. Я був готовий. З дитинства. До всього.

Крім цього. Як я в це вліз? Неприємності самі знайдуть. Хоча в цьому випадку було не без приємностей.

Я повертався до свого лігва, після відносно вдалої вилазки за ресурсами. Шукав батарейки для плеєра і якогось мотлоху на обмін. Мотлох, що я знайшов, був таки мотлох, а от, окрім батарей, знайшов пару дисків з музикою. Оце була приємність! До лігва було ще годин шість йти, якщо обходити селище по краю. Або дві години навпростець, але через містечко небезпечно, там зібралась купка зомбі, що блукали центральними вулицями. Якщо обережно то можна було пройти, і ось, я стояв і вагався, чи ризикнути прямо, чи в обхід. В обхід надійніше, прямо — швидше в лігві слухати нові диски, як раптом побачив попереду силует, що рухався не зомбово, ну… не по зомбячі. 

В цих місцях люди трапляються рідко, тому і лігво організував неподалік. Зомбі більш передбачувані, аніж люди, але якщо це людина, я міг би спробувати обмінятись мотлохом на щось корисне. Тож я вирішив подивитись ближче, і рішучше сховався між розкішним кущем бузку та напіврозваленою хатою, звідки було чудово видно всю вулицю аж до магазину. За кілька хвилин уважного спостереження я точно уяснив, що, по—перше, я дуже заважаю мурахам потрапити до дому, по—друге, крім зомбі тут ще бувають собаки. І, головне, я помітив людину, стать жіноча, вік молодий, вигляд приємний. Неприємно те, що у неї немає наплічника, а це означає, що обміну не станеться. Наплічник в схованці, а який дурень до схованки поведе. Тому, якщо обмін неможливий, я вирішив тихесенько все ж таки піти в обхід. Ну так, я розумію, що жінки не бачив уже з півроку взагалі, але краще від пригод подалі. Тому краще було тихесенько задки на околиці, і старим маршрутом в обхід, тим більше, що мурахи все більш наполегливо натякають, щоб я валив вже і майже готові оголосити мені невеличкий джихад. 

Я підвівся і обережно, щоб не шуміти, пішов на вихід з селища, збираючи з себе маленьких борців за право мурах в вільному доступі до мурашника.Треба було пройти дворами до наступного перехрестя, там повернути праворуч, пройти крайньою вулицею з кілометр, там направо до околиці, і звідти, ліворуч, дорогою чотири години, а там вже до лігва рукою подати. Я йшов досить швидко, хотів якнаймога швидше вийти на дорогу, інколи поглядаючи навколо, але думки про жінку не відпускали мене, і поступово ставали все відвертішими. І не треба мене засуджувати, мені має скоро тільки тридцять виповнитись, молодий здоровий чоловік, що не бачив жінку півроку, про що я мав би думати? Точно не про колонію на Марсі. Тож я йшов собі і потроху мріяв, як раптом, мої мрії стали майже реальністю, на тому самому перехресті, де я мав піти праворуч. З лівого провулку на мене налетіла моя фантазія, молода, на вигляд приємна, але налякана, і майже не збивши мене з ніг одразу повідомила:

— Ти не зомбі? Вони женуться за мною, багато!

Приємні видіння зникли, повернулись і знову зникли. Я подивився туди, звідки вона прибігла, справді невелика група зомбі досить прудко шкутильгала в нашому напрямку. Побачивши, що на вечерю їм може дістатись аж дві переміни страв, вони спробували пришвидшитись, але час ще був, це були трошки не свіжі ходунки. А от те що за ними до нас стрімко наближались пара свіжачків було вже погано. Я глянув на жіночку, ой лихо, молода гарна дівчина, а не жіночка, Видіння повернулись, померехтіли і зникли. 

— Біжимо!

Я потяг її за руку найближчою фірткою через двір бігти огородами, по грунту зомбі погано біжуть, часто чіпляються і падають, тож ми мали б фору. Я намагався бігти якнайшвидше. тягнучі її за руку, але вона з кожним кроком бігла все повільніше, і дихала все важче. Я оглядався, де зомбі, і поглядав на неї, красива, розчервонілась, задихається.

— Ти можеш бігти швидше? Якщо нас зараз не з’єдять то точно понадкусують!

— Якби могла — бігла б! Давай асфальтом!

Ну ти диви яка? Могла б — бігла б. Асфальтом і зомбі любий зможе, ну добре, поведемо асфальтом. Ми рушили до хат і за кілька хвилин вже були на асфальті. Добре, що звідти було видно водонапорну башту, я за нею зорієнтувався де ми і куди краще бігти і знову потягнув її за руку, вона шкутильгала за мною не гірше зомбі — ноги плутаються, спотикається, хрипить. В ці часи навичка швидко бігати з наплічником так само корисна як ховатись в багнюці два дні та готувати лазанью з тушокни та рамена, тож мені здалося дивним, що така, на вигляд сильна жінка, так швидко втомлюється. Що було робити, розділитись було б кращим рішенням, але я скинув свого наплічника, підхопив її на плече і прискорив рух. За наплічником я зможу повернутись пізніше, зомбі він як палець на шостій руці. За п’ять хвилин та два повороти дороги зомбі втратили мене з поля зору, це означало, що ще за пару хвилин вони забудуть про моє існування. Треба знайти місце де ми можемо перевести подих, та я зможу дізнатись, де її схованка. 

— Ти вже можеш іти? — просипів я, намагаючись хоч трохи відновити дихання.

— Так, можу, постав мене, бо вже боляче, ти твердий шокапець.

Я поставив її обережно на ноги, випрямляючись непомітно оцінив статуру — гарна, сильна, дивно що швидко втомлюється, не видно щоб погано їла. 

— Пішли швидко, тут поруч є гарна схованка, перепочинемо там, скоро вечір.

Вона дуже виразно замислилась, явно не згодна, але не впевнена в рішенні.

— Та пішли вже, стоїмо тут як помилка ландшафту! — зло прошипів я.

— Не можу. Мені треба до своєї схованки. Вже майже дві години пройшло, — розгублено сказала вона.

Щось мені знову її голос бархатом по хребту пройшов. 

— Рахувати каченят… І де твоя схованка?

— Та я… тут…, — розгубилась вона. І раптом додала рішуче: — я трохи не орієнтуюсь зараз, але здається від наступного перехрестя направо, і якщо там будівля магазину, то за ним шоста хата.

— Так, там точно магазин, — підтвердив я, — пішли швидко. 

Хвилин за десять ми були біля потрібної хати. Вона мовчки провела мене двором повз напівзавалену хату до літньої кухні. І поки відчиняла величезний амбарний замок промовила: 

— Це тут. Дуже прошу, як увійдемо, не шуми, добре?

Я задумливо кивнув гривою, і тихо пройшов за нею в невелике приміщення, заповнене незвичними запахами, дивними речами, і дуже підозрілими звуками. Кряхтіння. Я озирався, розглядаючи її інвентар, речі складені охайно на столі, посуд, запас їжі, якісь коробки, все наче зрозуміле, але безглузде. І ніде нема джерела цього кряхтіння. Мені воно здалось якимось небезпечним, тихе, щось маленьке, але я такого не чув раніше ніколи, хтозна що воно. Дівчина поводилась нервово, рухалась швидше ніж раніше, вона точно чогось боялась, що додавало мені напруги.   Вона підійшла до великої картонної коробки, як раптом звідти пролунав дикий страшний вереск! Святий МакДак, як я злякався, втім, дівчина навпроти, заспокоїлась і вийняла з коробки найстрашнішого монстра, жах десятиліття — немовля. За що мені це сьогодні?

— Сідай на стілець, і будь ласка дивись на двері, а не на мене, — сказала дівчина, — мені треба його годувати. Поки він їсть, можемо поговорити, познайомитись поближче.

— Моє їдло залишилось в наплічнику, — ляпнув я, сідаючи, і щоб виправити ситуацію, додав, — груди їсть?

— Так, хоча можна давати й інше, але важко знайти щось, що ще не прострочено. Мене Іра зовуть.

— Ігор. Малечу як назвала, дівчинка?

— Хлопчик. Не придумала. 

— Скоро тридцять років.

— Що?

— Мені скоро тридцять років.

— Ти бачив початок всього цього?

— Так, я називаю це “закопалипсис”. 

— Я мала була. Початок погано пам’ятаю. Років з дванадцяти одна.

Ой халепа, подумав я, я ж навіть не подумав що тут могла бути купа бандюганів. Цього разу пронесло, але ж дурний я, треба бути обережніше, щоб дожити до тридцяти. Зачинені двері не дуже цікаво розглядати, тим більше, що позаду точно щось цікавіше відбувалося, думки розпливалися, запах ставав все більше п’янкий, кружив голову. 

Обидва замовчали, чутно було тільки причмокування малого анонімуса, що на відміну від мене ставав все ситішим. Я понишпорив по кишенях, знайшов півшоколадки, вже й забув про неї.

— Хочеш трішко шоколаду?

— Давай.

Я розламав навпіл і не озираючись простягнув Ірині шматок, вона взяла його, а я почав гризти потрішки свій шматок. Мовчання почало затягуватись, не те щоб це погано було, гарно чути що назовні, але якось ніяково, та ще це чмокання анонімне. Уява знову підкинула декілька картинок, і жодна з них не про каченят. Я обережно подивився на грубу: посуд є, дров трішки є.

— Харчі є? Можу поки щось приготувати? На вулиці темнішає, мушу заночувати в тебе, зранку найду наплічник, харчі компенсую, там трохи круп є, і тушняк. я підглядати не буду, клянусь МакДаком.

— Добре, дякую. Там подивись, зліва від тебе все стоїть.

Я підвівся, підійшов до груби, розпалив її, гарно працює, тяга є. Знайшов харч, і почав готувати. Не повірите, але в неї був кус—кус, тож я зробив швидкий кус—кус з тушеним консервованим м’ясом. Коли я закінчував, вона сказала:

— От і все, малий поїв. Зараз засне і ми можемо поїсти.

Я повернувся, вона ще застібалася. Трясця, я побачив те що хотів, але не мав бачити. Почервонів. Зніяковив. Вона побачила моє ніяковіння, але посміхнулась і лагідно сказала:

— Пару хвилин, він засинає.   

За кілька хвилин інкогніто заснув, і ми приступили до вечері. Їли з пательні ложками, розповідаючи несуттєві, нейтральні речі про себе. Дивно, проте виявилось що у нас багато спільного. Поки розмовляли, Іра дивилась на мене якось дивно, від цього погляду у мене мурахи—джихадісти по всьому тілу бігали. Погляд задумливий, пронизливий. Після їжі ми витерли пательню, ложки, попили трав’яного відвару. Так непоспіхом за розмовами прийшов час знову годувати ноунейма. Я знову сів вивчати фарбу на дверях. Знову ці звуки, знову цей запах. П’янкий, гіпнотизуючий. Через хвилин двадцять Іра попросила мене подати їй склянку води. Яке підступне прохання, це важко, але я майже впорався. Набрав води і, задкуючи, підійшов до неї, простягнув склянку, сподіваючись що вона візьме її. Натомість вона попросила не давати, а напоїти. я зібрав волю в кулак, глибоко вдихнув, повернувся і  підніс склянку до її губ.

Вона дивилась на мене з легкою посмішкою. Зробила кілька ковтків і трохи мотнула головою, мовляв — досить. Я мужньо дивився в очі, майже вийшло.

— Допоможи покласти його в коробку.

Йой, ще цього не вистачало. Обережно взяв і поклав в коробку неназваного, прикрив пледом, і, сподіваючись, що вже можна, повернувся до Іри. Вона стояла навпроти мене, не прикрившись, з легкою посмішкою. Шагнула ближче, поклала руки на плечі і підставила губи для поцілунку. У мене в голові був кус—кус, каченята, запах та чмокіт, я не думав, просто нахилився і поцілував. Поклав руки на талію, притягнув до себе. Тадамц! Розум одягнув піджак, взяв тростину, і сказав: “до завтра, моя зміна завершена”.

Обійми ставали все палкішими, поцілунки гарячішими, одягу на нас ставало все меньше. 

— Ти подбаєш про малого, якщо щось станеться?

— Так, так!

— Обіцяєш?

— Обіцяю!

Вона потягнула мене на ліжко, не відриваючись одне від одного сховались під ковдрою. На цьому місці режисер вимкнув світло, і що було далі, то лише моя справа, фантазуйте самі.

Ранок був приємним, дивовижно приємним, наповненим спогадів про незабутню ніч. Я потягнувся в ліжку, аж до хрускоту і позіхаючи сів, відкрив очі. В хаті було тихо, тепло, і якось пусто. Ірини не було, її речей також не було. Було лише тихе кряхтіння, страшенно знайоме кряхтіння. Пам’ять потроху перебирала архів, в пошуках причинно—наслідкового зв’язку цього кряхтіння та можливих наслідків, як раптом пролунав знайомий вереск голодного байстрюка. Лаючись в півголоса я почав шукати що йому дати щоб він замовк, грудей у мене нема, а іншого я не знав, але ж мав бути якийсь спосіб. Тож я взяв його на руки і поспіхом почав оглядати все навкруги, що мені хоч якось нагадувало б груди. Скажу відверто, не для себе шукав, але багато чого нагадувало, але малому таке не дасиш, як раптом в око кинулась пляшечка з соскою. Я пригадав, що колись такі бачив і вони асоціювались з немовлятами. В ній була якась рідина, тож я відкрив, понюхав — запах знайомий з вчора і приємний. На смак — надто солодке, але мабуть малим таке подобається, тож я накрутив соску на місце і дав малому спробувати, що казати, смаки у нас різні — він любить цю рідину, я упаковку. 

Поки він чмокав своє їдло у мене на руках, я ходив по приміщенню, та роздивлявся що тут цікавого є. Цікавого з вчора стало значно менше. Я не думав що Ірина пішла надовго, ну не могла ж вона кинути дитину на мене, це дивно якось. Хоча і на вилазку зараз сенсу нема, краще було б щоб я сходив, я тут все краще знаю, та і шукати крім мого наплічника мало що є, давно все винесено. Ну дійсно, це якось нелогічно. Дитину на мене.

І тут сталось дивне, розум повернувся на робоче місце, і ще не знявши піджака, розгублено роздивившись обставини, впевнено заявив: “Святі каченята, що ти тут без мене наробив?! Нам кря-кря…” Повільно, невмолимо, як січневі морози, як літній самум, як настання ранку, почало приходити усвідомлення — мені дійсно “кря-кря”. Я пообіцяв догледіти безіменного персонажа, і матуся встала на крило. Зараз було не до сварок з розумом, на те що він брав вихідний, сам винен, але треба було щось робити. Але що я міг в той час? Я стояв посеред хати голий, босий, з немовлям на руках і маленькою пляшечкою сподівань.

— Ну що, малий, ми тепер Качка Даффі та Качка Говард? І як я в це втрапив?