Велике місто, де мрії здійснюються, де кожен має можливість піднятися від жебрака до принца. Місце, вогні якого вночі сяють яскравіше ніж зірки. Ага. Було колись, зараз це хворий на голову привид, що застряг між своїми страхами і смертю від діареї. Він і пахне так само — смертю і лайном.

Я планував охопити, за можливості, тільки краєчок, максимально уникаючи руху до центру. Ми рухались звичною схемою: квартал вздовж — крок до центру, і знову вздовж, ховаючись серед сміття, тулячись до будинків. Якщо мені здавалося, що я щось почув, чи помітив, я завмирав, ховався. Поки що на шляху зустрічались здебільшого пусті, кілька поодиноких зомбі, інколи в смітті копоршились здичавілі собаки. Магазини та аптеки, що траплялись, були розграбовані повністю, шукачі з передмістя попрацювали тут на совість.

Такими темпами доведеться влаштувати ночівлю в місті, і продовжувати пошуки зранку, вирішив я. До годування ще трохи часу було, малий вів себе тихо, але я потроху почав придивлятись до місць, де було б відносно зручно і безпечно влаштувати схованку. Шукати місця в квартирах я принципово не бажав — вихід з квартири один, вузькі коридори, якщо якась потвора заблокує прохід — скидай пір'ячко, яблуко між булок і на пательню. Верхні поверхи ще гірше, крім того вікна — заходь хто може. Підвали теж не спа-курорт, тому я видивлявся за звичаєм невеликі магазини з закритими вікнами, але поки що без успіху.

Я наближався до кінця кварталу, як раптом почув гомін, роздивився навкруги, і швидко сховався в купу сміття, накидав на ноги і на живіт що було під руками. Побачив брудну стару газету і розвернув її прикриваючи нею малого і своє обличчя. Серце калатало як п'яний дзвонар на церковній дзвіниці.

За кілька хвилин з-за рогу з’явилася група озброєних людей, судячи з захисного одягу та впевненості - місцеві рейдери. Вчасно ми приховались з каченятком, з цими покидьками домовитись не вийшло б. Покидьки. Треба було перечекати поки вони пройдуть подалі і пришвидшити пошуки схованки.

Малий протяжно пукнув, мені здалось, що звук почуло пів міста, і серце раптом обірвало дзвін і завмерло, але покидьки йшли своїми справами, про щось сперечаючись, і точно не помічали нас. Коли вони тільки-но пройшли мимо нас з малим, вони раптом зупинились і замовкли озираючись. Мені це не сподобалось, серце змістилось десь нижче попереку, а по спині потік знайомий, бридкий липкий струмок поту, я боявся дихнути.

Вони помітили нас, чи щось гірше?

Один з рейдерів простягнув руку вздовж вулиці, і всі, включаючи мене, подивились в той бік. Чи щось гірше. Звідти швидко наближалась велика зграя швидких зомбі. Рахувати твоїх каченят! Серце вирішило, що йому не дуже комфортно біля попереку, і шмигнуло в лівий берць, де почало калатати в дзвони — нам берць! Поки мене не бачили, я почав накидати на себе ще сміття, прикривши малого газетою, врешті закопавшись цілком, залишивши тільки частину голови назовні, щоб спостерігати. Рейдери тим часом розійшлись, зайнявши позиції для стрільби, кілька з них розвернулись в інший бік, для спостереження за поки що вільною частиною вулиці.

За хвилину зграя зомбі наблизилась, і рейдери відкрили вогонь. Деякі зомбі падали на асфальт, але зграя була досить великою і багато з них дісталась стрільців, почалась велика бійка зубами, кулаками, палицями і ножами різного розміру. Найближчого рейдера до мене схопило одразу три монстри і, здається, розірвали на шматки, один із зомбі впав, втративши голову, в буквальному сенсі - відстрелили.

Я спостерігав за цією вакханалією, молячись качиним святим, щоб захистили і сховали нас. Покидьки покидьками, але маю зауважити: у справі бійки, зокрема із зомбі, вони все ж гарні майстри. За кілька хвилин спостереження я зрозумів, що у рейдерів шанси дуже гарні відбитись, втративши не багато бійців, і, десь з темних глибин мозку, повільно почала спливати проста і робоча думка — біжи, дурне каченя, поки їм не до тебе.

Я повільно підвівся з купи сміття, обираючи напрям, і чкурнув наче ошпарений в бік, звідки прийшли рейдери. Завернувши за ріг я зупинився, серце спустилось з берця і занурилось в нижчі шари асфальту. Прямо на мене бігла ще чимала юрба зомбі, схоже що їх раптову цікавість привернули до себе звуки пострілів, і вони поспішали роздивитись, що там цікавого відбувається. Я озирнувся і побачив що стою просто під аптекою, двері в яку були люб'язно зачинені. Сильний ривок, плавний крок, і я всередині, на мене витріщився пустий. Качині боги, за що нам це? Я вихватив ніж і швидко рубанув пустому по очах, два кроки за спину, два сильних удари в печінку, штовхнув вперед, розвернувся і кинув швидко оком по решті приміщення. Меблі потрощені, все розкидано, але, здається, більше нікого. Два швидких кроки вперед розвертаючись і контролюючи пустого, що стікав кров'ю, менше ніж за хвилину він вгамувався. Я швидко зачинив двері, під ручку дверей підсунув уламок чогось твердого.

Я повільно видихнув, вдихнув, затримав подих і ще раз повільно видохнув. Серце, здається, повернулось на своє законне місце, але бити тривогу в дзвони не припинило. Я лаявся пошепки. Це ж треба, щоб так не пощастило. Ось через це я у великі місця і не ходжу: шум, сміття, натовпи, а уявляєте що робиться в час пік?